Що почитати з класики: український Джордж Мартін з XIX століття

Коли мова заходить про цікаву класичну українську літературу, люди впадають у ступор. Начебто усі більш-менш згодні, що до такої можна віднести гоголівських «Тараса Бульбу» і розповіді про Диканьку. Хто добре пам’ятає шкільну програму, впевнено назве повість «Захар Беркут» Івана Франка – справжній бойовик посеред сірої шкільної нудьги. Звичайно ж, «Енеїда» Котляревського. А кого ще назвати, хоча б просто з авторів?
Лесю Українку (до неї ми коли-небудь повернемося окремо)? Остапа Вишню? Уже з величезними натяжками, оскільки деякі його гуморески втратили актуальність разом із розпадом СРСР, якщо не раніше.

І щось я сильно сумніваюся, що ви побіжите зараз купувати Лесю або перечитувати Гоголя.

Але що буде, якщо я скажу вам, що в українській літературі є власний «Володар Кілець», своя «Пісня льоду та полум’я»? З яскравими героями, захоплюючими описами битв, гарячими любовними історіями, помстою, інтригами та переплетенням декількох сюжетних ліній?

Неоднозначне добро, з ненадійними союзниками, які переслідують свої інтереси й можуть зрадити. Неоднозначне, без гротеску, зло, яке не завжди жорстоке, і навіть намагається намацати компроміс із добром. Усім відомий, але все одно неоднозначний фінал зі складним післясмаком, оскільки, не дивлячись на назву останньої книги, для уцілілих героїв усе тільки починається…

Усе це практично повністю на історичному матеріалі. І написане майже 150 років назад. Це взагалі реально?!

Реально! Михайло Старицький написав трилогію про Богдана Хмельницького «Перед бурею» (1894), «Буря» (1896) і «Біля пристані» (1897) саме такою. З живими людьми, які не просто «грають у солдатиків», а люблять, страждають, відчувають і, звичайно, б’ються. Та ще й як б’ються! У цій трилогії є усе, за що ми любимо Джорджа Мартіна – інтриги, секс, несподівані зради та смерть героїв. Є усе, за що ми любимо Толкієна – протистояння добра й зла, де на кону не землі та влада, а сам образ майбутнього. Війна йде за реальність, у якій житимуть нащадки. За Бога, якому будуть молитися, за мову, на якій будуть розмовляти. За те, кого вважати героєм, а кого таврувати, як злодія.

І усе це, у котрий раз повторю, про справжніх людей. Читаєш про якогось полковника або маршала, який загинув у битві. Перевіряєш. Дійсно, реальна людина, саме так жила, саме так помела. Тільки «Вікіпедія» не розкаже, що у нього до смерті була й любов, і ненависть, а ось Старицький вдихає життя в усіх, хто потрапляє до нього на сторінки. Так, є й вигадані персонажі, але усі вони замішані на основі реальних легенд Визвольної війни та маловідомих фактів.

Якщо абстрагуватися від війни, і навіть відставити убік любов, трилогія Старицького гарна тим, що показує, як розвиваються історичні процеси. Ось, дивіться: вже сформовані передумови майбутнього конфлікту, але сторони поки плекають різні ілюзії про майбутнє. Хтось думає, що проблема якось розійдеться, не бачить в опонентів серйозної загрози та не визнає їх інтересів. Хтось не впевнений у собі, і намагається якось домовитися по-людськи. Хтось хоче протанцювати між крапельками. А потім відбувається поворотна подія, мости спалюються, спільні точки дотику послідовно знищуються, і починається криваве місиво. Це дуже нам знайоме. Авторське бачення історичних процесів потім двічі відтворювалося у світових війнах, а в нашій власній історії повторилося у 2013 році під час Революції Гідності. Та й з початком війни на Донбасі деякі думки, викладені у Старицького, набули нового сенсу.

Так, це класична проза, і у неї немає, наприклад, УДАРНОГО ПОЧАТКУ, який так полюбляють сучасні молоді письменники. Щоб на першій сторінці Богдану Хмельницькому рептилоїди відстрелили з бластера ногу – такого немає. Але й описів дуба на кілька сторінок, як у Льва Толстого, теж немає. Усе за справою, дуже жваво, і чим далі закручується петля сюжету, тим складніше відірватися від цих книг.

Але головне в трилогії, мабуть, не у війнах, не в політиці й навіть не в любові. Головне, що через ці книги ми можемо відчути наших прекрасних предків живими. Справжніми – не рядками з підручника історії, а людьми, схожими на нас. Відчути зв’язок часів.

І в цьому Старицький, мабуть, навіть крутіший за Мартіна буде.