Біографічну комедію з елементами драми Пітера Фареллі без удаваної скромності можна назвати кінопроривом року. І справа тут, мабуть, не тільки в трьох «Золотих глобусах», занесенні Американським інститутом кіномистецтва до десятки кращих фільмів 2018 року й стопці номінацій на BAFTA та «Оскар». Від творця «Тупого й ще тупіший», а також дуже сумнівного «Movie 43» ніхто не чекав чогось надприродного. Але, як кажуть, раз на рік і палиця стріляє. Фареллі вдалося зняти кіно, яке в його фільмографії стало справжнім діамантом, а для Вігго Мортенсена та Махершала Алі це стало ще одним шансом проявити свій акторський талант. Так, актори тут дійсно грають, а не лише присутні. Тут немає спецефектів, сцен з епічними битвами, перестрілками й погонями (хоча пара мордобоїв є, але це більше для розкриття персонажа). Словом, ніякої фантастики, якою перенасичений нинішній кінематограф. Це просто якісне кіно, яке ми однозначно рекомендуємо до перегляду. Давайте розбиратися, чим саме «Зелена книга» так приваблива (а чим – не дуже) і чому її варто подивитися.
Про що саме «Зелена книга»
Отже, як ми вже писали раніше, дія картини розгортається в Америці на початку 60-х. Американець італійського походження Тоні «Базіка» Валлелонга працює в фешенебельному нічному клубі «Copacabana» викидайлом (або як зараз модно говорити – сек’юріті). В один прекрасний момент клуб закривають на реставрацію, яка на вскидку повинна зайняти близько двох місяців. Маючи сім’ю та двох дітей, він не може дозволити собі сидіти стільки часу без роботи. Його приятелі з італійської мафії намагаються підтягнути Тоні у свої «прості справи за великі гроші», але їхня пропозиція не приваблює главу сімейства Валлелонга.
Зовсім скоро Тоні отримує пропозицію пройти співбесіду у якогось Доктора – той шукає собі шофера. Здавалося б, роботка не пильна, а гроші за це пропонують непогані. Відмінний варіант, щоб перекантуватися 2 місяці до відкриття клубу. Але знайомство зі своїм імовірним роботодавцем ставить Тоні в глухий кут – ніякий він не Доктор, (його просто так називають) а зарозумілий і багатий музикант-афроамериканець Дон Ширлі, який шукає собі водія, помічника й охоронця в одному флаконі на час турне південними штатами, в яких ще не втратили актуальність расові забобони. І добре ще бути водієм, але тягати за «кольоровим» валізи й відкривати йому двері – для Валлелонга, який викинув склянки, з яких пили воду чорношкірі сантехніки в його будинку, це явно перебір.
Але насправді у Тоні вибір не великий – або за пристойну оплату придушити свою нетерпимість до представників іншої раси, або перебиватися з хліба на воду. Вибравши перший пункт, Валлелонга й Ширлі відправляються в тривалу автомобільну подорож, яка, як того й слід було очікувати, змінить їх уявлення про світ. У своїй дорозі вони керуються «Зеленою книгою» – довідником для темношкірих мандрівників, в якому вказані готелі й заклади, які толерантно ставляться до афроамериканців. Це стало початком не тільки співробітництва, скільки дружби між двома людьми з абсолютно різних світів. І справа тут не тільки в етнічній приналежності.
Тоні «Базіка» не дарма отримав таке прізвисько. Його рідко можна застати в мовчанні й за своїм язиком він практично не стежить. Проте його комунікативні навички допомагають йому обзаводитися потрібними знайомствами й майстерно вішати локшину на вуха, якщо ситуація до цього зобов’язує. Якщо це не спрацьовує, то на цей випадок у Тоні непогано поставлений удар. У нього немає спеціальної освіти, він любить фастфуд, багато курить та іноді своїми витівками ставить Ширлі в незручне становище. І незважаючи на це, Валлелонга – це досить відкритий хлопець з запаленим почуттям справедливості, який завжди говорить те, що думає й плювати хотів на думку оточуючих.
Дон Ширлі – це повна його протилежність. Статний і начитаний музикант навчався в Ленінградській консерваторії, віртуозно володіє фортепіано, інтелігентний і ніколи не дозволяє собі з’явитися в поганому світлі перед людьми. Але за фасадом з ввічливості й чемності ховається справжній борець за рівноправність, місія якого полягає в тому, щоб змінити думку «білої» Америки про темношкірих. Він з гідністю переносить нападки й расові обмеження, які, до слова, дістаються йому й від перших, і від других. «Білі», незважаючи на те, що звуть Дона на світські раути в якості музиканта, ставляться до нього як до людини другого сорту. А афроамериканці не люблять Ширлі за його зарозумілість і за те, що вважають його «мавпочкою в цирку», яка готова за гроші розважати багатіїв. Хто ж тоді він такий, якщо його не визнають ані там, ані тут?
І поки Ширлі чемно посміхається у відповідь на відмову у вечері в гарному ресторані або в примірці костюма в магазині одягу, всередині Тоні розпалюється справжня буря. Валлелонга з повагою ставиться до таланту й манер Дона, вважаючи його музичним генієм, але щиро не розуміє, як можна терпіти таке ставлення до себе. І буквально кулаками готовий відстоювати свою думку.
Такий стан речей тільки підкреслює контраст між героями й робить їх взаємовідношення (а потім і взаємовплив) живішим. Нехай кожен з головних персонажів гіпертрофовано транслює глядачеві свій світогляд і положення, в якому він опинився, але звинувачувати в цьому фільм зовсім не хочеться. Це все-таки кінематограф, завдання якого не тільки розповісти про якісь події з минулого, а й використовувати демонстративну подачу сюжету для більшої наочності. І, чого вже там, вийшло це досить непогано.
Про фільм і його створення
В основі «Зеленої книги» лежать реальні події, а до створення сценарію доклав руку Нік Валлелонга – син Тоні «Базіки», особа якого в житті була куди багатогранніше зображеного Мортенсеном персонажа. Валлелонга-старший дійсно був «італійським американцем» і в 60-х працював у нічному клубі. Виходячи з його походження, а також роду занять, багато хто припускає, що він мав відношення до мафії. Але таку інформацію рідко афішують і зазвичай відзначають позначкою «чутки». Після знайомства з Френсісом Фордом Копполою Ентоні Валлелонга перекваліфікується на актора з таким амплуа, яке тільки підживлює вищезгадані чутки й відкриває перед ним двері у велике кіно. Його фільмографія налічує безліч знакових картин про італійську мафію – в їх числі епізодична роль у «Хрещеному батькові», «Славних хлопцях» і «Донні Браско», а також роль серйозніше в «Клані Сопрано».
Подейкують, що Нік Валлелонга сам вибрав Вігго Мортенсена на виконання ролі свого батька та особисто консультував його перед зйомками. Для ролі «Базіки» 60-річному Мортенсену довелося набрати зайвих 20 кг і «помолодшати» на чверть століття, адже на момент оповіді Валлелонгу було близько 30 років. Крім цього, йому довелося попрацювати над своїм американським, який у кадрі повинен звучати на італійський манер. Варто відзначити, що актор гідно впорався з цим завданням (та й з роллю в принципі), а щоб оцінити це, рекомендуємо подивитися фільм мовою оригіналу.
Не можна не сказати, що «Книга» вийшла дещо романтизованою, наївною та прикрашеною. Навіть родичі Ширлі заявили, що все було зовсім не так. Але насправді художнє кіно практично ніколи не передає події зі 100%-ою вірогідністю. І давайте будемо відверті – це було б просто нудно.
Байопік Фареллі хоч і взяв у якості фону переломний для Америки час, але зачіпає не стільки питання расизму й розшарування суспільства (хоча це й здається основною темою картини), скільки проблему самовизначення, внутрішньої боротьби й гідності. На місці темношкірого музиканта й італо-американського представника робітничого класу міг би бути хто завгодно будь-якої національності, віросповідання, сексуальної орієнтації і все в цьому дусі, аби між ними зберігалася полярність. Або, якщо хочете, конфлікт поглядів, перетин яких і дає ту саму родзинку, за яку ми любимо таке кіно.
Підводячи риску
І все-таки після перегляду фільм залишає приємний післясмак. Теплий та заспокійливий, як промені сонця після весняного дощу або келих гарного вина. У ньому однозначно є щось старомодне. Щось родом з кінематографа 80-х – 90-х, коли такі душевні фільми знімалися кіпами, від чого й губилася їх індивідуальність і вони змазувалися в одну купу. Для сучасного кіно, яке напхане спецефектами та яке залишає акторську гру десь на задвірках, це якоюсь мірою ковток свіжого повітря. Нехай і трохи ретроспективний.
