Популярна наукова фантастика початку ХХ-го століття зображувала Венеру як свого роду райське місце – чудеса приємних теплих температур, лісів, боліт і навіть динозаврів.
У 1950 році Планетарій Хайдена в Американському музеї природної історії пустив у газетах немислиме оголошення – про набір перших космічних екіпажів на Місяць, Марс, Сатурн, Юпітер і Венеру. Усе, що вам потрібно було зробити – це вказати свою адресу й поставити галочку в потрібному місці. На адресу планетарію з усіх куточків США, а потім й інших країн, полетіли листи з проханнями зарезервувати місце в міжпланетних експедиціях, що готуються. Нещодавно частина цих послань була опублікована на сайті Американського музею природної історії. Насправді ж це була всього лише нестандартна реклама нової виставки про освоєння Всесвіту, але навряд чи хтось міг припустити, який ця кампанія викличе ажіотаж.
А ось на сьогоднішній день Венера навряд чи стане мрією для початкуючих космічних туристів. Як показали численні місії за останні кілька десятиліть, це ніякий не рай – планета є світом з пекельними температурами (близько 460°C), з вельми токсичною атмосферою (покрита непрозорим шаром хмар з сірчаної кислоти з високою здатністю, що відображає, що, крім усього іншого, закриває поверхню планети від прямої видимості) і моторошним тиском на поверхні, який у 92,1 рази перевищує земний. Незважаючи на це, NASA на цей час працює над концептуальною пілотованою місією на Венеру, що назвали HAVOC (High Altitude Venus Operational Concept).
Чи можлива така місія? Адже температура поверхні Венери вище навіть розташованого в безпосередній близькості до Сонця Меркурія. При зазначеній температурі відбувається плавлення таких металів, як вісмут і свинець, які при цьому «кліматі» можуть випадати у вигляді «снігу» на гірські вершини. Поверхня являє собою безплідний скелястий пейзаж, що складається з великих рівнин базальтових скель (застигла лава), засіяних вулканічними елементами, і декількох гірських районів континентального масштабу.
Поверхня планети геологічно молода (за розрахунками вчених, їй не більше 500 млн років), і зараз переживає катастрофічні події, подібні тектонічним рухам і виверженю вулканів. Звичайно ж, це досить страшна перспектива для будь-яких відвідувачів. 
З ряду зазначених вище причин, перебування астронавтів на поверхні стало б досить складним. Тому ідея нової місії NASA – не висаджувати людей на негостинну поверхню, а використовувати щільну атмосферу в якості основи для створення літаючих баз.
Офіційна дата старту місії HAVOC поки не оголошена публічно. Вона є довгостроковим проектом і буде покладатися, насамперед, на невеликі тестові місії, щоб виключити всі можливі загрози для дослідників. При сучасному рівні розвитку технологій місія подібного характеру здійсненна. Для її реалізації планується використовувати дирижаблі, які можуть залишатися в повітрі у верхній атмосфері протягом тривалих періодів часу. 
Як не дивно, але одна з верхніх атмосфер Венери має найземні властивості в сонячній системі (ну, крім Землі, звичайно). Тропопауза – це межа між тропосферою та мезосферою – розташована в районі трохи вище 50 і трохи нижче 65 км. За даними радянських зондів (від «Венера-4» до «Венера-14») і американських «Піонер-Венера-2», область атмосферного шару в районі від 52,5 до 54 км має температуру між +20°C і +37°C, а на висоті 49,5 км тиск стає таким самим, як на Землі на рівні моря.
Атмосфера на цій висоті вже досить щільна для того, щоб захистити космонавтів місії HAVOC від іонізуючого випромінювання з космосу. А близькість Сонця забезпечує ще більшу кількість доступної сонячної радіації, ніж на Землі, що може бути використане для генерації енергії (приблизно в 1,4 рази більше).
Атмосфера Венери складається більш ніж на 96% з вуглекислого газу, близько 3% азоту й залишкових слідів інших газів. Хмарний покрив розташований на висотах приблизно 48-65 км. Хмари Венери досить щільні й складаються з сірчистого газу та крапель сірчаної кислоти й є основним джерелом її видимої яскравості при спостереженні із Землі. Таким чином, конструкція дирижабля повинна бути стійкою до корозійного впливу цієї кислоти.
На щастя, у людства вже є технології, необхідні для подолання проблеми кислотності. Деякі комерційно доступні матеріали, як-от тефлон і ряд пластмас, мають високу кислотну стійкість і можуть бути використані для виготовлення зовнішньої оболонки дирижабля.
Ми все ще відносно небагато знаємо про Венеру, навіть незважаючи на те, що це наша найближча сусідка. У кінцевому підсумку, вивчення того, як дві дуже схожі планети можуть одночасно мати таке різне минуле, допоможе нам зрозуміти еволюцію Сонячної системи і, можливо, навіть інших зоряних систем.
Джерело: theconversation
