Categories: Статті

Процент жирів у маслі першого роману Леся Подерв’янського

На щастя, перший роман Леся Подерв’янського «Таємничий амбал» виявився не таким, як я гадав. Великий український драматург освоїв нову для себе форму і тепер пече дієсловом у промислових масштабах. Без мату книжку, звичайно, не описати, як, втім, і багато інших речей, які нас оточують. Так що, заздалегідь вибачте, *****!

Хто такий Подерв’янський?

Художник, драматург і письменник Лесь Подерв’янський довгого представлення не потребує. Усі, хто на рубежі дев’яностих і нульових вже лопотів «мама», «тато» і «пішов на ***», знають Леся. У ті роки з усіх комп’ютерних колонок і телефонних динаміків лунали солоні п’єси Подерв’янського. Когось привертав соковитий мат і повороти сюжету, хтось захоплювався тим, як спритно автор переробляв класичні твори, надаючи їм нового глибокий сенсу. Хтось закохався у фірмове почуття гумору. Байдужим не залишився ніхто, і країна жадібно вбирала в себе «Масло», «Гамлета», «Павлика Морозова» та інші хіти.

Загалом, я впевнений, що перший абзац цієї рецензії зовсім необов’язковий, адже генезис сучасної української культури трапився саме через п’єси Подерв’янського, і ви й так знаєте, хто це. Завдяки нашому Митцю (а також «Шоу Довгоносиків» і трансляціям з Верховної Ради) Україна відкрила для себе постмодернізм. І, між іншим, у країні виросло перше покоління українців, які спілкувалися між собою не цитатами із заїжджених радянських фільмів, а цитатами Леся.

Після 2000 року п’єс Подерв’янський майже не писав, зосередившись на картинах. Невже великий Лесь закинув літературу? А ось *** там, він просто писав роман з інтригуючою назвою «Таємничий амбал»!

Чого я боявся

Чесно кажучи, я починав читати «Амбала» з деяким побоюванням. Часто буває так, що, коли майстри короткого оповідання або п’єси переходять до великої форми, у них виходит усього лише дуже (надто) велика розповідь або безрозмірна п’єса. Лесь уникнув цих спокус і зробив справжній роман. Тобто довгу цікаву історію, яка зберегла дух старих п’єс, але не повторює їх слово в слово. У історії є початок і кінець, герої розвиваються й до фіналу розкривають свій потенціал. Загалом, трансформація з малої форми у велику все-таки пройшла успішно.

Про що «Таємничий Амбал»

П’ятеро друзів дитинства, що вже виросли, зустрічають таємничого Провiдніка, який попереджає: якийсь таємничий амбал шукає їх, і якщо вони не будуть готові до зустрічі, настане повний ******! Чудова п’ятірка починає тренування, мимохідь уляпуючись у дивні ситуації, а також зустрічає вкрай мальовничих людей та й інших потойбiчніх потвор.

Лесь чесно попереджає, що композицію роману взяв у філософського трактату «Книга П’яти Кілець» Міямото Мусасі. Втім, сильно цим заморочуватися не варто, оскільки в «таємничому Амбалі» про японське фехтування розповідається так само мало, як у «Гамлеті» Подерв’янського розкривається шекспірівських тем.

«Амбал» – дуже українська за духом книжка, що складається з калейдоскопа ***них історій, абсурдистських містерій і потужної енергії життєвого потоку. Занудьгувати вам точно не дадуть: дія постійно переноситься з однієї країни в іншу, з одного року в інший. Мова вільно переключається з російської на українську, потім на суржик, потім на французький, потім… у якийсь момент вже не розумієш, якою мовою читаєш. Просто пливеш текстом, віддавшись бурхливій течії авторської думки, проживаючи життя своїх героїв, регочучи й думаючи про вічне.

Підготовка до зустрічі з таємничим амбалом – не така проста річ, як може здатися. Це як фехтування – мало навчитися махати мечем. Потрібно ще зрозуміти, коли, навіщо та, головне, ~~куди ховати тіла~~ що буде після. На всі ці питання автор дав вичерпні відповіді, що запам’ятовуються. Я не впевнений, що їх можна точно сформулювати в одному реченні – але на рівні інстинкту, о так, все зрозуміло. А більшого й не потрібно.

Ітогі подвєдьом

На мій погляд, дебют Подерв’янського-романіста вдався. Хоча сюжет «Амбала» іноді стає занадто сюрреалістичним, а часом і провисає, це великий, цільний та, головне, цікавий твір.

Важливо тільки не чекати від нього точно такого ж кайфу, який ми звикли отримувати від п’єс. Це інша історія, з іншими акцентами та крім як «посміятися», вона ще й про «подумати», і про «затамувати подих», коли автор у черговий раз перевтілюється на художника та починає буквально малювати буквами.

І це, мені здається, добре. Адже в одну річку двічі не заходять.